Мікроп. Копирсався тут в фото-архівах і знайшов кілька малюнків своїх. Ну, якщо їх можна так назвати, скоріше в лапках «малюнків». Взагалі я малювати прям зовсім не вмію і ніколи не пробував навчитися. Точніше батьки мене в дитинстві віддавали в гурток образотворчого мистецтва, але мене звідти попросили, як втім і з гуртка музики. Чи не зрослося з мистецтвом, мабуть руки не звідти ростуть або ще щось.
Так ось, при цьому я любив по телефону розмовляти, з друзями і подругами, адже інтернету тоді не було. Тільки ТВ (кілька каналів) і телефон. Так, і книги, звичайно, все перечитав в батьківській бібліотеці (крім серйозних). І кожен раз, коли по телефону говорив, то малював на журналі «Наука і Життя» свої карлючки. Малював автоматично, не особливо замислюючись, майже несвідомо. Напевно, у багатьох така «хвороба» була, хто на серветках, хто в записнику, чимось же треба руки зайняти під час розмови. Була ж, так?
Звичайно, я про це про все забув, і якось випадково років в 25 згадав і вирішив відтворити щось подібне, так журнали ці списані знайти вже не зміг, цікаво стало. Сів, накалякал, і ніби вийшло щось схоже, тільки вже свідомо. Потім відсканував і закинув в фото-архів. Ще через майже 10 років, тобто зараз, наткнувся вже в архіві і знову все згадав 🙂 Уф, довга історія вийшла.
Я ось до чого. У мене з головою щось все в порядку? А то дивні якісь малюнки-то, психологам краще не показувати, не зрозуміють. Особливо, якщо я скажу, що там навіть сюжет є, ну, можливо був, вже й не пам'ятаю. Або може, навпаки, у мене талант і треба по 1000 баксів за штуку ці каракулі продавати, а? ))
P.S. Малюєте (малювали) щось подібне, коли по телефону говорите? 🙂 Заспокойте мене!